Київське метро

Дідо мій тіточний, Микола Петрович, як з залізниці пішов то рішив до київського метро на роботу податься, в обходчики путьові. Взяли його зразу, оклад добрий положили ще й кімнату в гуртожитку дали. Тут дід і пойняв, що неспроста воно. Бо в метро тому щодень дивні речі коїлися.

Ото йдуть вони бува з напарником Стєпаничем, а тут світло мигать починає. То Стєпанич як крикне "в жопу собі помигай, їбун косорилий" - і всьо. Перестало мигати. Стєпанич потім розказував, шо то майор НКВД відставний американцям позавидував і рішив стула електричного зробити. Зібрав з вторсир'я, а посадить нікого, бо на пенсії давно, так сам сів. Тільки орден остався і світло на всьому Хрещатику на годину пропало. Тепер в метро бавиться.

А бува на станціях після півночі криваві відбитки ніг появлялись. Так мужики розказували шо то літкритик Одінцов, який на всіх процесах проти вкраїнських писателів свідчив. Так один раз на платформі не втримавсь і під состав потрапив, тіло по всій лінії розмело. А ноги остались і всьо шукають, до кого придатися.

Взагалі участок у діда спокійний був, а от на периферії люта бісівщина творилася. Над Гідропарком після опівночі мертві червоноармійці бувало з Дніпра вилазили. Обліплять состав, у вікна глипають і "тьомную ноч" тужливо співають. Машиністам там молоко щодень і квартиру без черги давали, а пасажирам нічним командували у вікна не зазирати. Казали якийсь бухгалтер не втримавсь, то на другий день бігав по під'їзду голий і калом свастики на дверях малював. А на Героїв Дніпра Жетонщик жив. Грязний, заросший, в спортівках і майці-алкоголічці. Бува піймає пізнього пасажира і пита "жетони єсть?". То опитні люди радили зразу повну жменю жетонів на платформу кинуть шоб розлетілися. І поки збира втікати. А хто жетонів не мав чи копійки кидав, того Жетонщик хапав і в тунелі тащив. Ті чуваки потім верталися - перелякані, сиві і на дупі татуїровка - чорти уголь кидають. А звідки той Жетонщик взявся - ніхто не знав, тільки чутка така була, що він об'явився, як тільки лінію на Троєщину копать почали.

А раз трапилася з дідом така історія. Йшли вони з Стєпаничем по тунелю, аж чують - рейвах якийсь попереду. Надійшли - а то якісь патлаті обізяни попередніх обходчіків піймали, струнами гітарними позв'язували, підвісили на стіну і Цоя з Лєтовим їм співають, аж у тих кров вухами йде.

Стєпанич опитний був, одразу змикитив. Вийняв дві пари ножиць, одні дідові дав та й як закричить "лови хіпаблудів, пацани". То ті патлачі одразу й розбіглися. Стєпанич потім казав шо то Чорні Говнарі, а найбільше вони бояться шо їх піймають, пострижуть і Магомаєва слухать заставлять. Довели вони з дідом тих нещасних до станції, Стєпанич оставсь, а дід рішив дальше йти. Аж чує, ззаду торохтить щось, розвернувся - а там дрезина. А на дрезині тій генсєк Щербицький, писатель Корнійчук і космонавт Береговий. Руками махають, кричать "Стій, Коля, діло єсть". А перед ними замість фонаря льотчик Гастелло стоїть і горить синім полум'ям.

Пересрав дід тоді страшно і дременув в сторону Олімпійської. Біг хвилину, другу, аж тут виїзжа йому назустріч Краснознамьонний Бронепоїзд "Народний Комісар Лазарь Моісєєвіч Кагнович". А на тому бронепоїзді зверху мертвий начдів Пархоменко. Глянув на діда та й як крикне замогильним голосом:

- Ану стоять, контра недобита. Куда біжиш, не бачиш шо товаріщі діло до тебе мають?

Дід од того аж на рельси впав. а тут під'їхали товаріщі на дрезині, підняли діда, розцілували по-руськи в обі щоки і в Партію за його подвиг прийняли.

А вранці прокинувсь дідо на станції. на шиї - піонерський галстук, на грудях - орден, в руках - партбілєт, а в кишені - зарплата тринадцята і путьовка в Геленджик на два тижні. То після тої оказії дід місяць не пив, поки Шепетівську Піонерку не спіткав.

Але це вже зовсім інша історія.